Библиотека Электронных Книг

Рецензія двомовна! Хто читає російською мовою - дивіться під кат.
Рецензия двуязычная. Читающие на русском - смотрите под кат.
Примітка: переклад рецензіі не є дослівним. (Перевод рецензии не является дословным).

У мене є така звичка - писати рецензію тією мовою, якою написана прочитана книжка. Щоправда, до англомовних книжок я зазвичай писала рецензії частіше російською, ніж англійською, бо люблю писати великі рецензії, де багато думок, а англійською мовою те написання забирає набагато більше часу, ніж якщо писати більш звичною мовою. Цього разу я вирішила написати рецензію обома мовами, бо читала я українською, але у книжки існує російський переклад. Але я в Інтернеті знайшла що українською, що російською мовою лише "фрагмент для ознайомлення". Якщо чесно, це глумління - забороняти доступ до повної версії таких книжок, адже це наруга над найтемнішими сторінками історії селянства часів становлення системи колгоспів, колективізації й нелюдського голоду, який охопив Україну (Донбас в тому числі, Луганщину, де відбуваються події книжки), Поволжжя, Кубань та частину Білорусії(ось про Білорусію в романі взагалі ні слова).

За можливість прочитати цей роман дякую від усього серця Ніні Юріївні Nina_M . Навіть не знаю, що б я без Вас робила, Ви дуже мене виручили.

Починаються події в 1929 році у селі Підкопаївка на Луганщині.
Там мешкає велика, дружна й заможна родина Чорножукових. Чорножукови все своє життя працюють з ранку до ночі на своїй землі й ті статки, які мають, чесно заслужили власним потом і кров'ю, що нею вкритий кожен метр тих полів, городу, садку, гаю. Отже, знайомтеся: родина Чорножукових - це:

Стара бабуся Секлета - вже сліпа, майже не ходить, весь час мерзне. За п'ять років має відзначити сторіччя. Найстарша в родині, яку всі поважають й люблять. Живе в старій хаті слово давно померлого чоловіка, бо "сюди я заміж йшла, тут дітей народжувала, тут їх виростила, тут мені й руки на грудях складуть".
Старший син, Павло Серафимович - людина, яку дуже поважають в селі. Він завжди прийде на поміч добрим людям, бідним дасть у борг, якщо роботящі й не пияки, дасть пораду й знайде вірне рішення. Дуже любить землю, яку обробляє так, ніби вона - то жива дихаюча істота, з якою він зрісся корінням. Побудував новий дім для себе з дружиною, для свого сина й молодшої доньки Варі. Обом донькам забезпечив гарний посаг, та й синові не забуває допомагати. Його кохагна дружина Надія в усьому вірна й міцна опора чоловікові.
Їхні діти:
Ольга - старша донька. Заміжня жінка, мати шістьох дітей(на момент початку подій вагітна сьомою дитиною). Жінка з залізним характером, у якої чоловік "під каблуком" і діти завжди ситі, чисті й доглянуті, й робота кипить, й скотина без нагляду не лишається й на городі все росте й у полі врожаї добрі.
Михайло - єдиний син Павла Чорножукова. Добре грає на гармоніці. Не хоче гнути спину на землі з ранку до ночі. Вірить в нове сітле життя.
Варя - молодша й улюблена донька своїх батьків на прізвисько Ластівка. Добра, щира, дуже наївна дівчина. На момент початку подій їй двадцять років.
Середній братГордій Серафимович - бондар. А його дружина Марія (принаймні, так було більшу частину книжки, хоча є момент, де згадуючи її своїй доньці, Варя каже "тітка Катерина") - вправна швачка одна на всі навколишні села. Мають кількох дітей і також є дуже шановними в селі людьми.
Молодший брат Федір Серафимович з дружиною Оксаною не мають дітей. Але Федір - коваль, у нього своя кузня. Люди з багатьох сіл знають, що він і зробить все якнайкраще й дорого за те не візьме, тож у нього нема відбію від роботи.

Більша частина подій розгортається саме довкола родини Чорножукових, особливо сім'ї старшого брата Павла Серафимовича Чорножукова та його дітей. Через долю їхньої родини та долю села Підкопаївка розкрито всю трагедію жертв суцільної колективізації та продрозгортання.
Та все ж, головною героїнею роману є Варя-Ластівка. Через її образ розкривається біль жінки, яка щиро й палко кохає того, хто їй не рівня - Андрія й вимушена йти заміж за нелюба Василя. Звісно, вона підкоряється волі батьків, дотримується звичаїв, зберігає вірність чоловікові, любить своїх дітей - Маргаритку й Сашка та ховає в душі глибоке горе й порожнечу.

А потім приходить жах. Як і казала знахарка Улянида в своєму пророцтві, брат іде на брата, син зраджує батька, небо розколюється навпіл і охоплює село чорна страшна хмара. Спочатку - колективізація. А потім і страшний голод. ГОЛОД, слово, яке було заборонено говорити вголос...

Але перш ніж я перейду до найстрашнішого, хочу відрекомендувати вам "партійну верхівку" та "молодих активістів" Підкопаївки - тих, кому власноруч хотілося повідривати голови:

Партійці:
Уповноважений з ДПУ - Лупіков Іван Михайлович (якого селяни влучно прозвали з приставкою "за" перед прізвищем) - на всю голову ідейний комуніст, фанатик, який ставить за мету виконати план будь-якою ціною й неважливо, хто при цьому постраждає.
Ще більш фанатичний присланий з райкому Биков Григорій Тимофійович на прізвисько Бик - про ту тварюку взагалі й говорити не хочеться.
І єдиний, хто проявив людяність - парторг Щербак Кузьма Петрович, який сам родом з Підкопаївки, а в дитинстві добре знав, що таке голод, бо був найстарший в родині, де сиділи ще п'ятеро по лавках, а батько рано помер. Той чоловік викликав у мене співчуття, справжню повагу до себе, хоча як на мене, сцена з партквитком та промова при цьому схожа на антикомуністичну агітку сьогодення й аж ніяк не могла бути вимовлена в тодішніх реаліях. Але то чисто моя суб'єктивна думка.
Степан Жаб'як та Семен Ступак - голова сільради й голова колгоспу (от боюся переплутати, хто з них хто) - класичний взірець безхребетних місцевих чиновників, здатних тільки виконувати вказівки зверху й живитися за рахунок простого люду.
Активісти-комсомольці, колгоспники, частина з котрих стала членами комнезаму (комітету незаможних селян) або "червоних мітел", "швидьків", як називали їх люди:
Як ви вже могли здогадатися з попереднього, Михайло Чорножуков, вчинки якого постійно виводили мене з рівноваги. Такий варіант Павлика Морозова й навіть гірше, бо той здав тільки батька, а цьому начхати й на Бога, й на святих, і на сестер, і на рідну матір, і на бабцю, а батька й дядьків він взагалі соромиться.
Брати Йосип та Семен Пєтухови - сусіди Чорножукових. Пияки, ледарі й усе життя прожили в злиднях. Їхня мати Ониська також п'є без просиху, а в хаті її стільки бруду накопилося, що справжня хазяйка за півжиття не прибере. Та й город весь у бур'янах, а дірки в хаті подушками затикають.
Іван (чоловік Ольги) - брагадир у колгоспі. Його мати й батько також колгоспники, фанатично віддані ідеї, ладні віддати останнє, що дуже бісить Ольгу.
Богдан - хлопець, що задавав незручні питання й вперто відмовлявся забирати у людей останнє.
І як на мене, центральний номер програми, бо вона мені огидна - Ганна Теслюк, та що колись була Ганнуся й названа сестричка Варі, її найкраща подруга, а потім стала Ганькою, "червоною шльондрою" й пиячкою. Якщо чесно, я ще в момент її першої появи серцем відчула, яка то зміюка. Яке там їй намисто, які чоботи?! Ох, ота сцена з дитячою кашею та квашеною капустою... Якби могла влізти в сюжет, власноруч би її придушила!!!

Я відкрила цю книжку десь об одинадцятій вечора й закрила о шостій ранку, дочитаною. Просто не могла відірватися. Й не хотіла розтягувати той біль, безнадію й людське горе. Ловила себе на думці: тим, хто помер або вкоротив собі віку ДО зими 1932 ще пощастило. Вони не знали, як вмирали їхні рідні, як вимирали цілі села, на в'їзді в які вішали чорні прапори, як пухли з голоду діти, намагаючись нагодуватися власною кров'ю, як матері їли дітей, а сини зарубували матерів, як жінки й чоловіки закидали дітей в товарні вагони, що прямували в Росію, або лишали їх на порогах дитячих будинків сусідніх міст, добратися до яких майже не було змоги, бо села оточували НКВСники, а селяни не мали паспортів, а отже й права пересуватися країною. В цій книзі є все найжахливіше - викрадання дітей на м'ясо й продаж; поїдання кішок, собак та щурів; заорані колгоспні поля з залишками зерна та овочів; діти, яких шмагали батогами за спробу вкрасти щось з полів; жінки, яких били по п'ятах та різали їм волосся, аби вони зізналися в крадіжці, а потім засилали їх на десять років до Сибіру через клятий закон про п'ять колосків; є ті, хто відвертався від старих та чоловіків, аби врятувати дітей і переховував їжу навіть від рідних; є ті, хто подавався в міста, ризикуючи бути вбитим; є ті, що вішалися, або навіть палили себе живцем разом із родинами, аби тільки не бачити того жаху, не коритися, не віддавати своє...

Найбільше мене вразили й поранили доля Одарки та її дітей, Ольга з усіма своїми неоднозначними вчинками (й зрозуміти важко й осудити язик не поворухнеться) та звісно Марічка, її матір, свекруха та маленька Сонечка. У мене ледб серце не розірвалося читати про жінку, яка гарчала, наче звір... Й Улянида, яка все знала заздалегідь, та все одно скорилася долі. А після сцени смерті старої бабусі Секлети я по-справжньому заплакала. В мене досі ті вареники зі шкварками перед очима.
Я ще мені було дуже шкода Ольжину доньку Олесю. Нема нічого дивного, що життя тієї дівчини закінчилося так, як закінчилося, після того, що зробив з нею чоловік і що на те відповіла рідна мати...Хоч та жахлива сцена описується трійкою речень, але того вистачило, щоб усвідомити кошмарність тієї ситуації.

Добре, що автор прояснила долі тих людей, які з різних причин покинули Підкопаївку. Було цікаво, що ж ними сталося. Й порадувало, що не з усіма закінчилося погано. Шкода старого Кобзаря Данила та обох його хлопчиків-поводирів. Шкода тієї правди, яку не можна було промовляти вголос.
І шкода, що не всі мають змогу прочитати цю книжку (будь-якою з двох мов). Повторюся - забороняти доступ до ТАКИХ книжок - то злочин. І нехай там в деяких місцях таки були згущення фарб, а десь навпаки недоговірки, в цілому ця книжка - то таке полотно трагедії народу, яке мав би розгорнути для себе кожен. Обіцяю, якщо знайду колись цю книжку російською мовою, буду ділитися нею з усіма, хто не може читати українською.

Русский язык рецензии...