School Literature
Комментарий к книге Сто тисяч
Рецензия на книгу Украдене щастя
Aidoru
Іван Франко, якщо казати відверто, хоч і геній, але все ж й у нього бувають прикрі моменти та прикрі твори. На жаль, скажу відверто, це витвір, тобто п’єса «Украдене щастя» не вразила мене. І сталося це не через малий зміст, – о ні, там він глибинний! – але більше через саму подачу матеріалу. Цілком природньо, що на це вплинуло й моє ставлення до п’єс, які в літературному варіанті, певна річ, виглядають більш тьмяно порівняно з постановками.
Цікаво, яким чином доля вміє закручувати дороги: друзі стають ворогами і судять тебе поза очі, мерці оживають, а законні супруги стають протизаконними… «Украдене щастя» -- це драма, але не лише за жанром, але й, читаючи її, ти переживаєш драму, драму життя маленької людини.
Тема шлюбу з нелюбом в українській літературі загалом не нова, але переглянуто вона дещо по-новому, з новим змістом. Автор зумів нам показати не то падіння зради, не то піднесення кохання. Проте найважливіше те, що ці два стани поєднані одночасно в одній людині, яка, діючи попри осуди суспільства, отримує найдорожче – щастя кохання, утім, як казав жандарм:
Щастя ніколи довго не триває. Щастя – день, година, одна хвилина.
На жаль, навіть з п‘єсою такого майстра я не змінив своєї думки щодо того, що цей жанр нездатний передати емоції настільки яскраво, як ті ж вірші чи оповідання. Не було того яскравого розвитку особистостей, незрозумілим чином кожна з них казала те, що казала. Через це їхні розмови здавалися штучними, а вони самі – ляльками.
Хоча я не побоюся сказати, що Іван Яковлевич досяг своєї мети – створив трагедію. Певна річ, сам він стоїть на краю сумнівів: чи можна осудити кохання і виправдати зраду? Ось такий дуалістичний світ людини змалював нам майстр великого і непоборного слова. І це лишає нам місце для роздумів: а чи справді виправдати чи осудути? Тут кожен може почути себе чи то жанддармом, чи то суддею, проте навіть вирок залишає місце людським сумнівам.
Як не дивно, мені найбільше сподобались не ті п'єси, що винесені в назву книги, а "Сава Чалий" и "Мартин Боруля". Мене не назвеш любителькою драматургії, але це дуже цікаво було прочитати.
До речі, саме видання дуже якісне - і шрифт, і папір, і палітурка, до того ж, зручний формат.
Книжка, варта уваги.