School Literature

Іван Франко, якщо казати відверто, хоч і геній, але все ж й у нього бувають прикрі моменти та прикрі твори. На жаль, скажу відверто, це витвір, тобто п’єса «Украдене щастя» не вразила мене. І сталося це не через малий зміст, – о ні, там він глибинний! – але більше через саму подачу матеріалу. Цілком природньо, що на це вплинуло й моє ставлення до п’єс, які в літературному варіанті, певна річ, виглядають більш тьмяно порівняно з постановками.

Цікаво, яким чином доля вміє закручувати дороги: друзі стають ворогами і судять тебе поза очі, мерці оживають, а законні супруги стають протизаконними… «Украдене щастя» -- це драма, але не лише за жанром, але й, читаючи її, ти переживаєш драму, драму життя маленької людини.

Тема шлюбу з нелюбом в українській літературі загалом не нова, але переглянуто вона дещо по-новому, з новим змістом. Автор зумів нам показати не то падіння зради, не то піднесення кохання. Проте найважливіше те, що ці два стани поєднані одночасно в одній людині, яка, діючи попри осуди суспільства, отримує найдорожче – щастя кохання, утім, як казав жандарм:

Щастя ніколи довго не триває. Щастя – день, година, одна хвилина.

На жаль, навіть з п‘єсою такого майстра я не змінив своєї думки щодо того, що цей жанр нездатний передати емоції настільки яскраво, як ті ж вірші чи оповідання. Не було того яскравого розвитку особистостей, незрозумілим чином кожна з них казала те, що казала. Через це їхні розмови здавалися штучними, а вони самі – ляльками.

Хоча я не побоюся сказати, що Іван Яковлевич досяг своєї мети – створив трагедію. Певна річ, сам він стоїть на краю сумнівів: чи можна осудити кохання і виправдати зраду? Ось такий дуалістичний світ людини змалював нам майстр великого і непоборного слова. І це лишає нам місце для роздумів: а чи справді виправдати чи осудути? Тут кожен може почути себе чи то жанддармом, чи то суддею, проте навіть вирок залишає місце людським сумнівам.