Микола Хвильовий

Я взагалі дуже люблю українську літературу трагічної доби "Ростріляного відродження". Щось є в цій епосі таке, що змушує читати знову і знову Хвильового, Підмогильного,Телігу... Люди, мрії яких розбилися об червоні крила революції і цього разу всі вони зібралися в межах санаторійної зони. Миколи Хвильовий вже не вперше зачіпає тему революції, зайвої людини, зруйнованих мрій про "загірню комуну" і в своїй повісті розповідає про не одну знівечену своїм часом людську долю, котрі об*єднані розчаруванням та знаходиться у замкнутому просторі, що ніби уособлює ці саму приреченість. Віра в партію, в революцію на той час дуже міняла свідомість людей і багато з них ставали на межу життя і смерті. В "Саанаторійні зоні" ми бачимо різностороннє життя пореволюційної доби: кохання, зрада, гнів, почуття самотності та приреченості, самогубство. Книга наповнена якимось сумом, місцями читається складнувато. Щоб повністю її осягнути, я гадаю, треба прочитати історичну довідку про 30-ті роки, проникнутися духом того часу, бо через призму сучасні ця повість може здатися трошки нуднуватою, хоча насправді там дуже цікаво розкриваються реалії тогочасного життя