Зарубежная классика

Тендітна, немов світанок, новела.
Історія людини, втомленої людьми. Сповідь про те, як залізна рука міста міцно тримає душу чоловіка, у серці якого застрягли чужі сльози, радощі, переживання.
Історія про період життя, від якого неодмінно захочется втекти. Про свинцеву втому на повіках, про тягар, котрий душить усе живе, ссе й без того вичерпні ресурси.
Куди тікати? Де сховатись від надірваних струн?
До кононівських полей. І чим швидше - тим краще.
Щоб заплющити очі в абсолютній темряві й не чути, як рухаються за стіною меблі. Щоб забути про загиблих під час революції, чий стогін вперто нищить головного героя.
Бігти, щоб втекти від гомону залізного поїзда, де шумні пасажири не перестають торохтіти про безглузді речі. Тікати, допоки тиша не обгорне тебе теплою ковдрою, а молоко не торкнеться спраглих губ.
У поле, де білі вівчарки, схожі на ведмедів, віддають перевагу свободі. Де селяни молять про смерть, проте живуть, гнучи кістляві спини. Створити необхідне intermezzo, аби носити запах зеленої хвилі в одязі. І взяти перерву, щоб повернутись до життя, для якого ти створений.
Це неймовірно глибока новела про людей, які "в темноті жеруть один одного". Тікати, щоб повернутись. До зграї вовків, чиї очі міцно впиваються в серце, кому байдужі чиїсь інтереси. Звичайно, власне торохкотіння важливіше за тишу.
Від людей не втекти. Не втекти від галасу фабрик, від соціуму, що закував природу в залізо.
Проте взяти тимчасовий тайм-аут... Чом би й ні?
Слід набратись сили й наснаги, відчути тверду землю під ногами, підготувати себе до зустрічі з хижаками. А перед цим - вдосталь наспілкуватися з сонцем.
Бо хто знає, коли настане те наступне intermezzo.